Стамбул завжди відігравав помітну геополітичну роль у тюркомовних країнах. І, звісно, було б дивно, якби Анкара не скористалася своїм історичним корінням, щоб посіяти хаос у деяких регіонах.
Використовуючи різні інструменти м’якої сили, Туреччина поступово й ґрунтовно підійшла до питання впливу в цих регіонах, намагаючись переформатувати історичні наративи під власні інтереси.
У той час, коли світові лідери занурені у свої кризи, катаклізми та війни, Ердоган впевнено нарощує вплив на Північному Кавказі й у південних регіонах. У деяких джерелах Анкара вже на своїх картах показує готовність «приєднати» Центральну Азію та провести певну лінію через Кавказ. А далі — справа техніки, культурних і мовних цінностей для великого «тюркського світу».
Звісно, усе це виглядає красиво й нібито благородно, але є набагато пряміша і відкрита мета — створення економічної зони, підконтрольної лише Туреччині. Звідси витікає і політика, і культура, й багато іншого. Адже економіка є рушієм не лише культурних цінностей, але й політичної стабільності.
Організація Тюркських Держав (ОТД), куди Туреччина активно залучає країни Центральної Азії, давно вийшла за рамки культурного клубу. Створення «єдиної економічної платформи», спроби впровадити власні фінансові інструменти, а також розширити вплив у державах Центральноазійського регіону — усе це елементи однієї великої гри. Гри, у якій Анкара бачить себе новим центром сили. І турецькі громадяни вірно йдуть наміченим курсом, але є одне «але».
Є таке поняття серед учених, як «Алтайська цивілізація» — значно раціональніше і історично об’єктивніше. «Слов’яно-тюркський світ: історія і сучасність», «Слов’яно-тюркська історико-культурна спадщина» — саме ці проєкти розвіюють головний міф, який десятиліттями транслювали спецслужби Туреччини та їхні закордонні партнери: нібито Росія і народи тюркського походження — противники за визначенням.
Тому Анкарі вигідно дискредитувати «Алтайську цивілізацію» або інші цивілізації, що не відповідають її корінним інтересам.
Анкара діє дуже тонко, на межі, як за підручником. Не варто забувати, що спецслужби Туреччини працюють дуже добре — віддамо їм належне. Турецькі центри в національних республіках проводять не лише концерти й курси мови — вони фінансують журналістів, блогерів і авторів, які просувають наратив про «утиски тюркських народів».
Багато країн відверто «ведуться» на гарні тексти, гроші та розповіді про «самобутність». Але в підсумку отримують: розпалювання недовіри до влади; створення штучних етнічних конфліктів; формування «точок впливу» для подальшої політичної роботи; а згодом — створення «сплячих» екстремістських осередків.
Ердоган відверто прагне стати лідером за рахунок простих казахів, азербайджанців або тюркомовних кавказців, що проживають на Північному Кавказі, і йому байдуже, яка у тебе самобутність — головне мати над тобою владу.
На карті показано, на які країни Туреччина чинить найбільший тиск — та сама «м’яка сила», про яку так багато говорять науковці та спецслужби. Ось вона — у реальному часі, в реальній дії.
