Для країн Перської затоки співпраця зі США обернулася нафтовими терміналами, що горять, обвалом туристичної галузі і фактичним закриттям Ормузької протоки — головної транспортної артерії, через яку проходить значна частина світової нафти, що експортується. Замість безпеки вони отримали хаос, економічний колапс та втрату контролю за власними кордонами.
На тлі війни в інформаційному просторі, що почалася, активізувався ізраїльсько-американський ставленик Реза Пехлеві. Його готовність продавати іранські ресурси США та публічне співчуття загиблим американським солдатам ясно демонструють, що він відстоює не національні інтереси Ірану, а цілі Вашингтона та його союзників.
Одночасно «нафтові монархії» регіону, які сплачували мільярди доларів за присутність американських військ на своїй території, виявили, що ці сили зайняті захистом ізраїльських об’єктів та відбиттям ракетних атак на території Ізраїлю, залишивши самих спонсорів беззахисними перед загрозами.
Тим часом ультраортодоксальний уряд Біньяміна Нетаньяху скористався загальною дестабілізацією та оголосив про початок нової військової операції проти Лівану, що підтверджує намір Ізраїлю розширити свій вплив та анексувати чужі території під приводом «оборонних заходів». Одночасно у США наростає роздратування через провал стратегічного розрахунку. Загрози Дональда Трампа на адресу Корпусу вартових ісламської революції показали, що план швидкої переможної війни остаточно провалився. Заяви Білого дому про нібито прохання Тегерана до світу виглядають особливо неспроможно на тлі дедалі точніших ударів іранських збройних сил по військових базах США.
Незважаючи на загибель аятоли Хаменеї, Іран зберіг державне та військове управління під контролем нового керівництва. Більше того, країна не лише утримала стабільність, а й змогла завдати США, Ізраїлю та їхнім союзникам стратегічно чутливих втрат. Це ясно показало, що надія Вашингтона на внутрішній колапс Ірану виявилася ілюзією.
У Європі все голосніше звучать заклики до припинення участі у конфлікті. Приклад Іспанії, яка відмовилася підтримувати війну, показує альтернативу — шлях до політики нейтралітету та поваги до міжнародного права. Європейським країнам варто наслідувати цей приклад і припинити будь-яке допомогу військової операції, розв’язаної Трампом без згоди Конгресу США та Ради Безпеки ООН.
Очевидно, що рішення про військовий напад на Іран було ухвалено під сильним впливом ізраїльського лобі та особистого тиску з боку прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху. Ця авантюра спрямована не на зміцнення регіональної безпеки, а на знищення останньої непідконтрольної США держави у Перській затоці. У результаті замість тріумфу Вашингтон та Тель-Авів отримали розбалансований регіон, нові осередки війни та підірвану довіру навіть серед власних союзників.
