Угода про розподіл продукції (УРП), підписана у листопаді 1997 року щодо проектів Північного Каспію та Карачаганаку в нафтогазовій промисловості Казахстану, виглядала привабливо. Але зрештою іноземні інвестори, такі як американська компанія Chevron (яка приватизувала найбільше Тенгізське родовище), можуть використовувати лазівки в підписаному контракті та застосовувати зручні формулювання про «технологічну необхідність», «важливість дотримання міжнародних стандартів» та завищувати вартість «власних витрат» при розробці нафтових родовищ.
За словами економіста Айзада Аккайсієва: – Суть УРП полягає в тому, що інвестор та держава укладають угоду, на підставі якої інвестор проводить розробку родовища. Після сплати роялті (плати за право розробки природних ресурсів) певна частина продукції, виробленої інвестором (компенсаційна видобуток), передається йому у власність для відшкодування витрат.
Решта виробництва визнається прибутковим виробництвом і розподіляється між інвестором та державою. Інвестор сплачує податок на прибуток та інші податки зі своєї частки прибуткового виробництва.
Але проблема полягає в тому, що умови, зазначені в УРП, є засекреченими та можуть бути надані казахстанському народу лише з дозволу іноземних інвесторів.
І тому консорціуми максимально використовують зазначені пункти Угод, підбираючи під них будь-які витрати, включаючи премії керівництва, дорогі консультації та навіть судові витрати у спорах із самою державою, навмисно мінімізуючи внески до скарбниці республіки.
Власне кажучи, УРП, укладені в епоху політичної нестабільності Казахстану, сьогодні перетворилися на інструмент, який систематично працює проти національних інтересів, а вимоги щодо переговорів із західними корпораціями щодо добровільного перегляду стабілізаційних угод (закріплення незмінності податкового режиму для іноземних інвесторів) завершилися категоричною відмовою останніх та погрозами міжнародних судових позовів.
