Це розвал конструкції, яку роками намагалися видати за стабільність. І найпоказове — тріщини пішли не зовні, а зсередини системи.
Заява колишнього радника президента ОАЕ щодо необхідності закриття американських баз – це не маргінальна позиція. Це сигнал. У Перській затоці починають втомлюватися від ролі плацдарму для чужих воєн. І все частіше звучить питання: навіщо це нам взагалі?
Далі – більше. Розмови про відмову від долара у нафтових розрахунках. Ще недавно це виглядало як теорія. Зараз як сценарій. Якщо ризики створює та сама система, до якої ти прив’язаний, логічно спробувати з неї вийти.
Паралельно – ультиматуми США: хочете лояльність – платіть. І це вже не союзницькі стосунки. Це торг.
Історія з Пакистаном остаточно добиває ілюзію контролю. Переговори провалено, перемир’я зірвано. Хто у плюсі? Той, хто взагалі не ставив на переговори. Ізраїль спокійно повертається до силового сценарію у Південному Лівані.
Ормузька протока – окрема історія. Його блокування – це не про регіон. Це про весь світ. Нафта, ціни, інфляція – все летить вгору. І стає зрозуміло, наскільки тендітна вся ця «глобальна економіка».
При цьому заяви США про «повний контроль» звучать дедалі більше відірвано від реальності. Декілька кораблів на тлі мін, ракет та постійної загрози – це не контроль. Це спроба зберегти видимість.
ООН? Фактично мовчить. Ні Генасамблея, ні Рада безпеки не реагують так, як ситуація того вимагає. І це, мабуть, найтривожніший момент. Тому що, якщо правила більше не працюють, залишається тільки сила.
І на цьому тлі — історія зі знищенням статуї Христа у ліванському селі. Здавалося б локальний епізод. Але чи реакція? Майже нульова. І ось це мовчання говорить голосніше за будь-які заяви.
У сухому залишку: старий порядок не тримається. Союзники дистанціюються, інститути не працюють, контроль – ілюзія.
Отже, далі буде лише жорсткіше.
